П’ятниця привітала нас прохолодним вітерцем і похмурою погодою. Тим не менш, це зовсім не зменшило нашого бажання та настрою досліджувати для себе Литву.
Ми відвідали мiсце, у якому минуле, сьогодення та майбутнє зливаються воєдино – державний архів. Коли ми увійшли до зали, перше, що нас зустріло – це годинник на фоні письмен. Годинник, як швидкоплинність часу, як усеруйнуюча й усепоглинаюча субстанція.
У прохолоді точно для того, щоб заморозити час, все ще живуть пліч о пліч записи шкільного вчителя, свідоцтва від нотаріуса, чиновників і записи благородної пані.
Йдучи від одного до другого сейфу, обережно, бажаючи не турбувати паперових мешканців цього історичного монастиря, на мить бачиш, як пише під мезоніном міщанська дама любовні наставлення, як гонець стрімголов мчить свого коня, щоб доставити важливого листа, від якого може залежить доля міст, а може й країн, та може завдяки йому ми живемо саме так, як зараз.
В архівах відчувається специфічний гірчично-медовий аромат – це старі обкладинки книжок та документів. Деякі з них виготовлені зі шкіри. Та всі вони шепочуть: “Прочитай, прочитай, я відкриюсь тобі – це нагорода за твою допитливість”. За масивними дверима дерев’яних шаф ховаються пергаменти, родовід, як дворянства, так і селян: істинно сказано, що після смерті ми усі зрівняймося. Усі документи охороняються ЮНЕСКО, як всесвітній спадок.
Вдосталь надихнувшись литовськими архівами, нам випала честь споглядати внутрішню кухню. У темних кабінетах працюють співробітники архіву та величезні машини, що дозволяють продовжити життя старим документам мікрофільмуванням, тобто оцифровкою. Співробітники проробляють колосально важливу роботу, дозволяючи нам нам знати і пам’ятати про минуле.
Литовські друзі нас вразили, і стало зрозуміло про тісний зв’язок між державами. Перед нашими очима представили історичні документи, що свідчили про волелюбність українського народу: “Універсал трудового кодексу до українських селян” та свідоцтва про воєнні події Світових війн. Окрім приємних сюрпризів, нас очікувала страшна знахідка – речі часів Другої Світової війни: військовий квиток та незрозумілий журнал. Як виявилося пізніше – це журнал полонених.
Близько п’яти тисяч картин чекали на нас у Музеї сучасного литовського мистецтва. Як і надлежить такому місцю, сама його архітектура повідомляла про те, що воно і є само мистецтво. Ніяких слів не вистачає для висловлювання, дивлячись на нову епоху в мистецтві. Картини яскраві, екстравагантні, дражливі, провокують уяву та внутрішній світ, знищуючи усілякі табу.
Кожен учень побачив у картинах щось, чого не бачили інші. Там де один бачив людський розум, інший бачив дрімучий ліс третій – щось незрозуміле.
Підводячи висновки, ми провели дуже насичений день, повний на емоції. Сьогодні ми самі були соби вчителі. Можна побачити деякий зв’язок між усіма сьогоднішніми подіями: ми вчилися розуміти минуле через письмена давніх сторіч, бачили майбутнє(а може й інший світ чи сприйняття) і нарешті з’єднавши все, ми знайшли сьогодення.

Автор тексту: Лядська Ксенія
Автори фото: Шевченко Уляна, Донцова Анастасія

Проект “Школа документалістики та медіа для дітей та молоді, які постраждали війни на сході України” реалізується громадською організацією “Новий Донбас” спільно з консалтинговою компанією Jostra за підтримки Посольства Литви в Україні в рамках програми МЗС Литви Lithuanian Development Cooperation.