Діти – друзям, про душу країни, розділену війною.

Друзі – це люди, які роблять наше життя цікавим і наповнюють його яскравими емоціями. На жаль, чимало наших знайомих опинилися у самому вирі конфлікту на Сході України, покинувши свої домівки, втративши рідних і близьких або ж опинившись на непідконтрольній Україні території. Вони залишилися наодинці зі своїми проблемами і потребують нашої підтримки.

Протягом трьох місяців проекту “Діалоги з друзями” діти контактували з кінематографістами, отримували завдання та приїжджали до Кіноакадемії у Києві. У фіналі було створено 6 соціальних роликів для підтримки друзів, з якими розвела або ж звела війна.

During the three months of the Dialogue with Friends project, the children communicated with filmmakers, received home tasks, and then came to the Film Academy in Kiev. Finally, 6 social videos were created to support friends, separated or united by the war.

1 - Історія перша: Анна Погорєлова.

Дорогой мой человек, я тебя очень люблю и безумно жду с тобой встречи! Этот человек остался на временно не подконтрольной территории, но я надеюсь на то, что очень скоро все-таки он будет в Украине и мы будем вместе.

Меня зовут Погорелова Аня. Я из города Северодонецк.

Я знаю, что он очень любит Украину, в принципе. Он говорит, что я не могу выйти на улицу и сказать, что я люблю свою страну. Я говорю ему, что могу выйти и прокричать это на всю улицу.

  • Ну, вот тебе повезло в этом, ты можешь.

И просто эти грустные глаза, они меня иногда пробивают просто до слез. Потому что я понимаю, что у меня намного больше возможностей, чем у него. И как-то это так обидно и несправедливо, что мы оба подростки, у нас одинаковые права, но возможностей у меня больше, чем у него. Жить не смотря ни на что и верить в то, что все-таки очень скоро мы сможем спокойно приезжать друг к другу, без всяких переходов, блок постов и всего вот этого ненужного, что мешает нам общаться. Чтобы люди знали, что здесь их помнят, о них переживают. Вот такие слова я бы, наверное, сказала для людей, которые сейчас там.

2 - Історія друга: Дарина Островерха.

Мене звуть Дарина. Мені 16 років. Я з міста Сєвєродонецьк. Мені запропонували зняти ролик про людину, з якою війна звела.

Тетяна Валентинівна – це моя вчителька, приїхала з Луганська три роки тому, яка дуже підтримує мене, дуже стала мені близькою і розуміє навіть краще, ніж повинні розуміти, напевно, батьки. Вона зробила дуже для мене багато, вона ставиться до мене як до рідної дитини. Вона казала: щоб завжди залишатися людьми вірними своїй Батьківщині.

3 - Історія третя: Андрій Щербань.

Это голубь, голубь мира, тому ребенку который нуждается в поддержке.

Меня зовут Щербань Андрей. Я из города Марганца. Мне 15 лет.

Да, у меня есть две таких подруги. Одну я знаю давно, но то что она переселенка, я узнал буквально недавно и она очень этого стесняется, но меня как-то это не смущает. У каждого своя судьба и поэтому откуда она это не очень важно, главное какой человек. Пусть та ситуация, которая сейчас есть, пусть она не убивает их морально, а наоборот, чтобы это было испытание, после которого они станут победителями. Пусть они борются за то, что они любят. И все мечты всегда сбываются, если этого очень хотеть. Пусть они верят…

4 - Історія четверта: Катерина Бєляєва

Я – Катя. Мені 14 років. Я зараз живу у місті Марганець. Але народилася я в Донецьку.

Ну зараз я здебільшого спілкуюсь із двома своїми однокласниками це Міша та Юра. Ми з ними спілкуємося по скайпу. Вони розповідають як у них справи, я розповідаю як у мене справи. Знаю, що там не дуже весело жити. Всі дуже напружені та не можуть сказати своєї думки вільно.

Я їм кажу, що це не нормально, що кожна людина має право висловити свою думку, це свобода слова і це права людини. Кожної людини, чи то підліток чи доросла людина. Кожен повинен казати свою думку. І те, що робиться там зараз. Цього не повинно бути. Донецьк – це гарне місто, навкруги було дуже багато троянд, лунав гімн України і лунали українські пісні, навкруги були українські прапори і дійсно було відчуття, що це Україна і, що це європейське місто. Це моє рідне місто і воно буде завжди у моєму серці.

Я б сказала навіть не тільки своїм друзям; я б сказала усім людям, що висловлюйте свою думку вільно, не бійтесь ні чого. Тому, що люди які висловлювали на Майдані свою думку, вони це робили до кінця. Якщо багато людей вийдуть і висловлять свою думку, то та влада, якщо це можна так називати, сепаратиська, тоді вона не зможе протистояти такій силі великій як народ. Тому що разом ми сила.

5 - Історія п'ята: Діма Васильєв.

Меня зовут Дима. Мне 16 лет. Я родом из Луганска. В 2014 году я переехал в Закарпатье.

Особо даже не верилось, потому что никогда не думали, что будет война. Мой друг, его зовут Денис, ми играли в футбол^ когда выходили. Ещё тогда собиралось достаточно много людей на школьном дворе. Я смотрю он левша и я левша, прям хотелось быть чем-то похожим. Все таки очень много ярких эмоций происходило именно в Луганске. Он и еще пару людей, бежали в бомбоубежище школьное и на пороге снарядом его убило.

Скажу по детски но: что бы люди не стреляли, чтобы находили компромиссы.

6 - Історія шоста: Мілана Лосенко.

Меня зовут Милана Носенко. Мне 16 лет. Я из города Краматорска.

Я переезжала, когда начались военные действия, мама всегда очень сильно боялась войны. Это было только начало, когда утром мы просыпались и звучали военные сирени, они могли час звучать, могли два звучать. И вот маму аж трясло постоянно. Я не понимала вообще, для меня это было, ну как?! И вот после этого мама сказала: летом мы уезжаем. Она сказала что мы уезжаем только на лето, я не ожидали, что мы уедем на два года. Я не хотела вообще ни куда уезжать. Мама решила уехать в Севастополь, потому что там прошла её юность.

Могу сказать что сначала моя жизнь там была очень тяжелой, потому что меня не принимали в классе из-за стереотипа что я с Донбасса, беженка, дразнили и шутили по этому поводу. Я повзрослела и научилась не обращать на это внимание. И возможно потом я начала пользоваться каким-то… Я начала участвовать в конкурсах. И то мои одноклассники очень сильно удивлялись, когда первые места занимали на коренные жители Севастополя а занимала девочка которая приехала из города про который никто ничего не знает. И тогда я начала пользоваться каким-то уважением, не только у детей, но и у учителей.

В один день мама сказала: нам надо ехать. Мы приехали в Краматорск. Но так сложились обстоятельства, что мамин организм очень сильно ослаб и она умерла. Я познакомилась где-то за неделю до смерти мамы с мальчиком, мы с ним хорошо начали общаться. Его зовут Илюша. Такой космической поддержки я никогда не чувствовала, как от него. Я его очень сильно люблю!

Самое главное, это понимать друг друга, слушать друг друга, говорить друг с другом. Потому что без какой-то поддержки взаимной ничего не получится.

Спілкування через екран – діти війни вітають друзів.