Маленькі зали муніципальних кінотеатрів мають свій особливий шарм. Наче у кінотеатрі – екран, звук, зала, й одночасно, наче вдома – камерність, усі свої, бо ж місцевий глядач – свій, та відчуття безпеки. Зазвичай, у таких кінотеатрах, працюють чарівні жінки і чоловіки похилого віку. Вони якісь дуже душевні й небайдужі. Розпитують про все, допомагають, виявляють емпатію. Саме такі київські кінотеатри Шевченка, Факел, Дніпро й Флоренція. От у Факелі працює адміністраторка, у якої сестра пішла на фронт. І вона дуже переймался нашим фільмом «Тато». Робила самостійно рекламу на своїй сторінці, прийшла на обговорення. А обговорення було емоційним. Наша глядачка, мама геройськи загиблого добровольця батальйону Донбас з позивним Ред, Наталя Харченко, поділилася своєю історією проживання травми. Дуже схожою до історії нашого кіно «Тато». Все розповіла, як не могла вийти з хати у перший рік після біди, і як тепер очолює громадську організацію матерів війни… А ще у нас був неймовірний глядач – восьмирічний Денис, який дуже точно розповів про що кіно. Зосереджено увесь фільм дивився на екран, не лякався і не плакав. І його бабуся не виводила із залу. Доросла зріла особистість у тілі маленького хлопчика. Узяв мою візитку, щоб у школі показати фільм… до сліз! Дякуємо людям з Харківського масиву, ви – прекрасні!